Музика, під яку хочеться плакати та сміятися. І все в одному альбомі.
The Queen Is Dead
The Smiths
66
Морріссі прагнув стати Оскаром Вайлдом попмузики й до того, але саме на третьому альбомі The Smiths він нарешті знайшов ключ до цього статусу. Виняткова хімія між його вічним відчаєм і галасливими гітарами Джонні Марра стали формулою, яку часто імітували в інді-року, але так і не змогли повторити. Це пісні про смуток, які водночас викликають усмішку.
«The Queen Is Dead» — найбільш драматичний (або, можливо, мелодраматичний) альбом, у якому Морріссі ставить під сумнів ледь не все: від того, як важко бути зіркою («Frankly, Mr. Shankly») до целібату («Never Had No One Ever») і його типового арсеналу безмежного жалю до себе («Bigmouth Strikes Again» і «The Boy With the Thorn in His Side»). Він навіть заявляє, що знає, що загубило Жанну дʼАрк.
Самопародійний підхід найкраще працює, наче несподіваний укол, на невимовно романтичній «There Is a Light That Never Goes Out», де він тихо співає: «If a double-decker bus crashes into us/To die by your side is such a heavenly way to die» («Якщо двоповерховий автобус вріжеться в нас/Загинути поруч із тобою — це непогана смерть»). Такого щирого та суперечливого гурту, відверто відкритого й саркастичного водночас, ще ніколи не було.
«Можете не вірити, але The Smiths поєднували музику жіночих гуртів [минулого] з електричними експериментами».
Джонні Марр
The Smiths