Дебют верховної жриці панку, де легко поєдналися традиціоналізм із радикалізмом.
Horses
Patti Smith
83
Патті Сміт певною мірою була традиціоналісткою, яка надихалася Бобом Діланом, Mick Jagger, попсценою 60-х тощо. А з іншого боку, була радикалкою: її рішучість, енергія й те, як вона несла ще молодій, сирій арт- і панк-сцені нью-йоркського даунтауна поезію та джаз, звеличувала Артюра Рембо та Джека Керуака. Її дебют 1975 року, продюсером якого став Джон Кейл із The Velvet Underground, містив усе вищезгадане та ще трохи.
Магія альбому «Horses» у тому, що він звучить як глибоко вкорінений в історію року, але водночас намагається донести музику так, ніби ніхто до цього такого не чув. Тому коли вона на початку альбому починає власну версію хіта гурту Them «Gloria» рядком «Jesus died for somebody’s sins, but not mine (Ісус помер за чиїсь гріхи, але не за мої)», це нагадування нам, що рок — звучання віровідступників. Коли посеред постапокаліптичних марень у «Land» починає звучати хіт 60-х «Land of 1000 Dances», це символ того, що підлітки, які самовиражаються через танець і тіло, — по-своєму священні. А коли «Birdland» завершується співом Сміт ду-воп — це означає, що іноді слова безсилі.
«Лише самий цей довгий формат, в основі якого розмовний жанр, те, як вона виступала наживо з групою. У цьому сенсі це новаторство до такої міри, що вже не бачиш жанрових меж».
Liz Phair