Шедевр, що дав джазу новий простір й безпрецедентний масштаб.
Kind of Blue
Miles Davis
25
Майлз Девіс у 1959 році — між розпадом свого першого та створенням другого Великого квінтету — вирішив спробувати щось нове. Ніхто не підозрював, що це буде, ймовірно, найбільший джазовий альбом усіх часів. Річ у тім, що за попередньої доби, бібоп, а згодом хард-боп із їхніми темпами та послідовностями акордів, що змінювалися з карколомною швидкістю, вимагали від імпровізатора певного героїзму. Це був біг із перешкодами. Девіс це знав як ніхто, адже замолоду заступив трубача Діззі Гіллеспі у квінтеті Чарлі Паркера. Повною протилежністю цьому є «Kind of Blue»: тут були довші тривалості, а акорди змінювалися повільно, даючи музиці більше простору. Соліст тепер міг спокійно видихнути. Точніше, вдихнути.
«Ми й досі слухаємо цей альбом, наче це найсучасніший джаз усіх часів».
Стефан Моккіо
Угамувавши музику технічно, Майлз запропонував нові фактури й тональні барви, запозичивши гармонічне мислення Ґіла Еванса та Джорджа Рассела, ба навіть Дебюссі й Еріка Саті. У цьому сенсі цей маніфест модального джазу став своєрідним продовженням записаного за 10 років до того програмного кул-джазового «Birth of the Cool» та, ймовірно, провісником невагомого електричного «In a Silent Way», що з’явиться ще за 10 років. А дві неймовірні балади «Blue in Green» і «Flamenco Sketches» — виразні зразки того, як Девіс грає зі своєю славнозвісною сурдиною: приглушений, інтимний звук труби з характерним металевим відтінком — це магія, якої відтоді прагнув чи не кожен джазовий трубач на планеті.