Крихкий погляд у ретро-соул із брудною сучасною лексикою.
Back to Black
Amy Winehouse
8
Продюсер Марк Ронсон згадує, як в Емі Вайнгауз народився текст «Back to Black». Це був їхній перший день роботи разом у Нью-Йорку на початку 2006 року. Ронсон дав їй маленький CD-плеєр із фортепіанним треком пісні, і Вайнгауз зникла десь на годину, щоб писати. Згодом вона з’явилася з майстерним текстом: він був гнітючий, кумедний, крутий, безнадійно романтичний. Єдина проблема — у приспіву не було рими: «We only said goodbye with words, I died a hundred times». Він попросив її переписати, проте у відповідь побачив її порожній погляд: от саме так воно вийшло, вона не знала, як це переписати.
З усією його крихкістю «Back to Black» найбільш зворушливим робить відчуття, що Емі Вайнгауз постійно намагається пробитися крізь свій біль. Не те щоб притлумити його, а щоб обмотати колючим дротом, щоб ніхто не продерся до його суті. Соулове звучання альбому цілком очевидне: духові в стилі Motown («Rehab», «Tears Dry on Their Own»), романтика жіночих вокальних бендів («Back to Black»), природність аранжувань («You Know I’m No Good») — переважно зусиллями бруклінського колективу The Dap-Kings.
Але подача Вайнгауз та її потойбічний голос поза часом змушують відчувати цю музику геть інакше. Не як спробу відродити минуле, а радше як данину йому, водночас залишаючись вірній своїй лайливій, схильній до саморуйнування природі початку 2000-х. Ще за роки до того, як наступне покоління навчилося вгамовувати свій біль через сарказм, меми та відчужений фаталізм, у нас уже була Емі Вайнгауз, яка пурхала між слів так грубо, що важко було повірити, чи вона взагалі їх співає, не кажучи вже про духову секцію. Звучання «Back to Black» може імпонувати фанатам ретро-соулу та класичного джазу, але за настроєм він ближчий до репу. Так, вона була дивна. Однак вона не жартувала.
«Вона — богоподібне створіння. Вона не богиня, вона — бог. Вона не королева, вона — король. Ось як я відчуваю Емі Вайнгауз».
Біллі Айліш